КІНЬ
Грецька міфологія.
Мешканці острова Родос, які поклонялися сонцю, як найвищому божеству, щорічно присвячували йому колісницю з 4-ма кіньми (колісниця Геліоса). Їх кидали в море, щоб вони могли слугувати божеству.
Спартанці приносили коней в жертву божеству сонця – ритуал жертвоприношення здійснювався на горі Тайгет.
За народними віруваннями греків кінь, який наступав на слід вовка вже ніколи більше не міг іржати.
Римська міфологія.
Коні вважалися тваринами, присвяченими богу Марсу. Разом з іншими його священними тваринами вони мали вести юнаків присвячених богу, народжених навесні, і вказувати їм місця для поселень. Перед початком і по завершенню військових походів на честь Марса здійснювалися церемонії очищення коней. Також після завершення військових дій в жертву Марсу приносився кінь з квадриги, яка перемогла на перегонах. Далі влаштовувалася боротьба за голову коня між двома кварталами Риму і після її завершення вона водружалася, прикрашена хлібами, або в Регії або на башті Мамілія в Субурі. Кров цього коня вважалася такою, яка має очисну силу і тому її віддавали на зберігання в храм Вести і в Регій.
Ототожнення римського морського бога Нептуна з грецьким Посейдоном пояснювало те, що він мав тісний зв'язок з кіньми і по відношенню до нього використовувався епітет "Кінний”.
Під час свята Консуалій (на честь римського аграрного бога Конса) здійснювалося ритуальне прикрашення вінками коней та іншої домашньої худоби. Вони мали символізувати собою родючість.
Коні не допускалися до Аріційського гаю, де знаходилося святилище Вірбія, який вважався коханцем богині полювання Діани. Це пояснювалося тим, що Вірбій був римським прототипом грецького героя Іпполіта, якого затоптали власні ж коні, перелякані за наказом бога Посейдона.
У племен італіків кінь вважався хтонічною твариною і тому його зображення часто фігурували на поховальному посуді.
Християнська міфологія.
В християнській міфології особливий зв'язок з кіньми мав Святий Георгій, який завжди зображувався верхи на коні.
Мусульманська міфологія.
Згідно з мусульманськими легендами кінь на ім`я Бурак допоміг пророку Мухаммаду та Джібрілу здійснити "нічну подорож” з Мекки до Єрусалиму. Його описували як тварину білої масті з довгою спиною і довгими вухами. Він пересувався дуже швидко, тому що мав на ногах білі крила. Пізніше Бурака почали зображувати крилатим конем, який іноді мав людське обличчя. Він також допомагав і іншим пророкам, які діяли ще до Мухаммада. Усі вони прив’язували його до кільця поблизу Єрусалимської скелі. У Єрусалимі навіть зберігся камінь, який називають "сідлом Бурака”.
Міфологія східних слов`ян.
Атрибутом східнослов’янського божества родючості і весни Авсеня був кінь. Напевне цей зв'язок пояснюється великою плодючість коней.
Міфологія західних слов`ян.
Згідно з народними віруваннями словаків здоров`я коням та їх власникам приносив домовий Пікульнік.
При храмі верховного бога західних слов’ян Свентовита, який знаходився в балтійсько-слов`янському місті Аркона, утримувався священний білий кінь. Вірили, що після кожної ночі він вкривався грязюкою, тому що їздив боротися з ворогами. Його також використовували в ритуалі ворожіння – коня підводили до трьох рядів списів і якщо він спотикався на ліву ногу, то це вважалося поганим знаком, а якщо на праву – добрим.
Міфологія балтійських слов’ян.
У балтійських слов’ян кінь був атрибутом одного з головних богів – бога сонця Сварожича.
Вороний кінь був присвячений божеству Триглаву (воно мало владу над трьома царствами – небесним, земним і підземним) і використовувався в спеціальному ритуалі ворожіння. Для цього його тричі водили через 9 списів, які лежали на землі.
Скандинавська міфологія.
Кінь на ім’я Свадільфарі допомагав велетню будувати Асгард – фортецю богів-асів. Але бог Локі перетворився на кобилу і почав відволікати коня від роботи. Це призвело до того, велетень не зміг завершити роботу в строк і навіть позбувся голови ("Молодша Едда”). Також від Свадільфарі Локі народив Слейпніра – восьминогого коня бога Одіна.
Назва скандинавського міфологічного світового дерева Іггдрасіля означає "кінь Ігга”, тобто бога Одіна, тому що це було його друге ім`я.
Двоє коней були запряжені в колісницю скандинавської богині Соль, яка була персоніфікацією сонця. Інші боги змусили її їздити на цій колісниці по небу, покаравши її за надмірну гординю.
Згідно з міфом Одін дав дню і ночі коней та колісниці та відправив їх на небо, щоб вони раз на добу здійснювали об’їзд землі. Попереду їхала ніч на коні Паморозьна грива, з якого падала піна, що вкривала землю росою. Кінь дня мав ім’я Ясна грива і вона озаряла землю і повітря.
Один зі скандинавських богів-асів Хеймдалля мав коня на ім’я "Золота чолка”.
Кінь був жертовною твариною бога рослинності, врожаю, багатства і миру Фрейра.
Балтійська міфологія.
Згідно з легендами балтійських народів пара (за іншими варіантами трійка або четвірка) коней червоної і білої (чорної і білої) масті була запряжена в колісницю, на якій бог грому і блискавки Перкунас їздив по небу. За уявленнями жемайтів Перкунас міг виступати і як вершник на вогняному коні.
Відома у всіх балтійських народів відьма Рагана мала здатність перевтілюватися на коня. Також и звинувачували в тому, що вона мучила коней та їздила на них ночами.
В міфології балтійських народів (особливо литовців і латишів) кінь був пов'язаний з культом міфічних близнюків.
Балтійські народи приносили тестікули (яєчка) коней в жертву богу Гоніглісу – пастухи спалювали їх на великому камені, і при цьому прохали божество вберегти худобу від хижаків.
Балтійсько-фінська міфологія.
В балтійсько-фінській міфології лоша було одним з атрибутів лісового духа і велетня Хійсі.
Пруська міфологія.
Атрибутом бога підземного світу і смерті в пруській міфології Патолса були голови мертвих коней.
Литовська міфологія.
В литовській міфології богом коней та колісниць був Ратайніча. Як вважають дослідники його ім’я походить від слова ratai – "колісниця”, міфологізованим образом якої було сузір’я Великої Ведмедиці.
Естонська міфологія.
Згідно з варіантом міфу про смерть естонського богатиря Калевіпоега його відвіз до пекла велетенській кінь, на якого перетворився один зі злих духів ванапаганів. Тут його прикували до врат і він сторожив їх, щоб завадити ванапагану вийти з пекла.
Латиська міфологія.
В латиській міфології покровителем коней був Усіньш. В деяких писемних джерелах його називають "паном коней”, а в народних піснях – "батьком коней”. Цей бог сам вирощував коней і охороняв їх разом з пастухами. Його самого іноді ототожнювали з конем або уявляли коли він їхав на 9-ти конях. Усіньшу був присвячений спеціальний день, коли коней вперше після зими виганяли на пасовисько (за звичай це був день святого Юрія). Кінний образ Усіньша, напевне, пов'язаний з тим, що він уособлював світанок і вогонь (це наближається до образу сонячної колісниці, яка їде по небу).
Згідно з міфологічними уявленнями польовий дух Юміс, який вважався персоніфікацією хорошого врожаю, їздив по полям на шістці коней.
За даними Ейнгорна і Стендера дух Лієтуоніс, який уособлював собою різні кошмари, ночами лякав і ганяв до поту коней.
Буддійська міфологія.
В буддійській міфології зооморфним символом деяких будд і бодхісатв був кінь.
Згідно з буддійською міфологією ідеальний цар Чакраватін, який встановлював у всьому світі царство справедливості, мав коня, який відзначався надзвичайними якостями.
Ведійська і індуїстська міфологія.
Творцем коней в індійській міфології вважався бог-деміург Тваштар. Його донькою була кобилиця Саранья.
Ще з ведійських часів в Індії існував спеціальний ритуал жертвоприношення коней (ашвамедха), який знайшов відображення в міфології. Цар, який бажав отримати потомство відпускав на волю коня і разом з військом йшов за ним, підкоряючи собі правителів тих країн, де побував кінь. Цей похід тривав протягом року і тільки після цього здійснювався ритуал жертвоприношення. Для цього зводилося спеціальна ритуальна споруда – прачінаванса. Вона була зорієнтована на схід а всередині розміщувалися вогнища для трьох ритуальних вогнів. На схід від споруди ставили великий олтар з вогнищем у вигляді птаха, в центрі якого знаходився символічний "Пуп Всесвіту”. Далі обирався кінь певно визначеної масті, який і приносився в жертву. Іноді це робилося умовно, без реальної жертви. Ашвамедха вважалася дуже престижною і, згідно з віруваннями, той, хто здійснив сто таких ритуалів міг стати конкурентом Індри і заволодіти Вселенною. В упанішадах з ашвамедхою пов`язувалося створення світу з частин кінського тіла. Процес здійснення ашвамедхи детально описується в "Шатапатха-брахмані”, "Ваджасанейї-самхіті Яджурведи” та інших текстах.
Найбільш відомим конем у ведійській міфології був Дадхікра (це ім`я за однією з версій означає "Той, хто розбризкує кисле молоко”) – кінь царя Трасадасью. В "Найгхантукі” його ім`я є взагалі синонімом слова кінь; також він згадується в "Рігведі” (IV, 38-40; VІІ, 44) та ін. творах. Він також згадується по розширеній версії імені – Дадхікраван, який вважається переможним бойовим конем і часто порівнюється за своєю швидкістю з вітром і орлом. В міфології Дадхікра вважається героєм, який перемагає демонів дасью. В запеклих боях він захоплює здобич і різні племена закликають його на допомогу для вирішення різних суперечок і він згуртовує їх. Також коня фактично вважали покровителем співаків, яким він забезпечував солодкий голос. Боги Мітра і Варуна подарували Дадхікру Пуру (родоначальнику Пауравів) і дали його людям як знак благословення смертних (за уявленнями індійців він приносив їм їжу і сонце). Його вихваляли і закликали разом з іншим індійськими божествами (Агні, Ушас, Ашвінами і Сурьєю). Дадхікру має зв'язок з ведійським мудрецем-самітником Дадхьянчем, якому брати Ашвіни замінили голову на кінську.
"Бріхадараньяка-упанішада” (І, 1) порівнювала світ з жертовним конем і час з частинами його тіла. Рік був його тулубом, частини року – його членами, місяці і півмісяці – суглобами, а дні і ночі – ногами.
Світове дерево в ведійській і індуїстській міфології мало назву Ашваттха, що означає "кінська стоянка”.Це, напевне, пояснюється тим, що кінь був пов'язаний з світовим деревом – він міг приноситися в жертву саме поряд з ним.
Імена божественних братів-близнюків Ашвінів у ведійській та індуїстській міфології означає "Народжений від коня” або "Той, хто володіє кіньми”. Це пов’язано з міфом про те, що вони неслися на колісниці (вона характеризується як широка, тримісна і триколісна), яка була запряжена кіньми, птахами та іншими тваринами. Кожного дня вони об’їздили Всесвіт і проганяли темряву. Також в серед арійських племен існувала віра в те, що Ашвіни приносять їм коней. Іншу версію імені - "Народжений від коня” можна пояснити міфом, який розповідає про їх народження. Їх мати Саранья, яка не любила свого чоловіка Вівасвата, втекла з дому перетворившись на кобилу. Її чоловік в свою чергу обернувся на коня і пустився за нею навздогін. Після їх примирення подружжя Саранья і народила близнюків Ашвінів (можна припустити, що батьки зачали їх перебуваючи саме в кінському образі).
В індійських міфах згадується дайтья (гігант) Хаягріва, який викрав 4 веди з вуст Брахми, коли він спав. Врешті Вішну вбив гіганта і повернув веди Брахмі. Ім’я Хаягріви означає "Той, хто має шию коня”.
В образі жеребця, як сексуального символу джерела життєвої сили, зображувався індійський бог неба Дьяус ("Рігведа” Х 68, 11). На кінський волос перетворювався бог Індра ("Рігведа” І 32, 12).
З богом сонця Сурї`єю були пов’язані божества кінської природи Еташи (в "Рігведі” їх ім’я означає "кінь”, а у множині – "сонячні коні” – VII 62, 2; Х 37, 3; 49, 7).
В образі коней в індійських народних забобонних уявленнях постають Бхути – демонічні істоти, які входили до свити бога Шиву.
В сліпучій колісниці, запряженій яскраво червоними кіньми (один з варіантів), виїздила на небо перед сходом сонця індійська богиня світанку Ушас. Також індійці вірили, що вона приносить їм коней.
До свити бога багатства Кубери входили Гухьки, які мали вигляд людей з кінськими головами.
Людьми з кінськими головами зображувалися індійські пів божества Кіннари.
Бог вітру у Ведійській міфології – Вата – мав колісницю запряжену кіньми (причому запрягав їх бог Індра – "Рігведа”, Х 22, 4-5), яка неслася з великою швидкістю і гуркотом, усе зносячи на своєму шляху, породжуючи червоні відблиски і здимаючи пил. Вата мав можливість їздити на цій колісниці по землі і по небу. Ще одне індійське божество вітру – Ваю (воно міцно пов’язане з Ватою) також мав подібну колісницю (її називали "сяючою”), в якій разом з ним їздив Індра, і безліч коней. Індійці вірили, що Ваю дарував людям коней.
Коні і колісниця були одними з атрибутів індійського бога Мітри. На них він їздив по небу, і тому це ототожнювали з сонячним шляхом (шлях Мітри – "Рігведа” V 64, 3).
На колісницях, запряжених кіньми, їздили по небу божества бурі, вітру, грому і блискавки Марути. Їх самих також часто порівнювали з кіньми. На золотій колісниці з золотими кіньми по небу також їздило індійське солярне божество Савітар.
В якості власника чисельних табунів коней у індійській і ведійській міфології постає трьохголовий демон Вішварупа.
Індійці вірили, що розмноженню коней сприяє бог дощу Парджанья. Він також уособлював родючість і "запліднював” коней сім’ям. Індійці зверталися до бога грози і гніву Рудри, щоб він дав коням здоров`я і силу.
Бог Індра викрав у царя Сонячної династії Сагари жеребця, призначеного для царського жертвоприношення. Сини царя, які його охороняли, знайшли його тільки в підземному світі – паталі. Але тут їх спепелив своїм вогняним поглядом мудрець Капіла, якого вони звинуватили у викраденні коня.
"Коня-сонце” запрягало одне з індійських божеств Тріта Аптья, яке багато разів згадується у "Рігведі”.
У вигляді "кобилячої пащі” індійці уявляли космічний вогонь, який поглинав увесь Всесвіт після певної епохи, яка мала назву "дня Брахми”. Цей вогонь відправляв Всесвіт у небуття.
Міфологія джайнізму.
Кінь був символом джайністських божеств-володарів океану – Удадхікумара. Коні також допомагали пересувати по небу різні планети та небесні тіла, знаходячись на північній частині світу.
Дравідійська міфологія.
Верхи на коні часто зображувався дравідійський бог землеробства і родючості Аійанар. Характерним атрибутом храмів, присвячених цьому богу, були фігурки коней, виготовлені з теракоти.
Китайська міфологія
Богом-покровителем коней в китайській народній міфології (особливо на півночі країни) вважався Ма-ван. Він вважався уособленням сузір’я Фан, яке за уявленнями астрологів вершило долю коней. Особливим вшануванням він користувався у військових вершників і тих, хто тримав і розводив коней. Згідно з стародавніми трактатами існувала ціла система вшанування кінського божества : влітку треба було приносити жертви Сянь-му ("першому пастуху коней”), восени Ма-ше – першому вершнику, взимку Ма-бу – духу кінських хвороб і навесні Ма-цзу ("кінському предку”), який вважався уособленням сузір’я Фан (або ж за іншим варіантом – сузір’я Тяньси – "небесної четвірки коней”). В пізні часи відбулося ототожнення Ма-вана з Ма-цзу і перший зображувався у храмах як божество з трьома обличчями – одне з них символізувало Ма-цзу, друге – Ма-вана і третє – Сянь-му, яка вважалася праматір’ю коней. На іконах Ма-ван зображувався як правитель в оточенні воєначальників і іменувався Сима дашень ("Великий бог, який управляє кіньми”). Іноді Ма-вана можна також побачити безпосередньо в образі коня, якого оточували три тварини – дракон, птах фенікс і журавель.
Згідно з китайською міфологією чжоуський цар Му-ван (Х ст. до н. е.) мав вісім чарівних скакунів. Згідно з "Життєписом сина Неба Му” вони мали такі імена (хоча в інших творах їх називають по різному) : Рудий скакун, Прудконогий вороний, Білий вірний, Переступаючий через колесо, Син гір, Величезний жовтий, Строкатий рудий (з чорною гривою і хвостом) і Зелене вухо. Коні мали надзвичайні властивості – деякі з них на скаку навіть не торкалися землі ногами, інші неслися швидше птахів і за одну ніч могли подолати відстань в 10 тис. лі.; один з коней мав крила і міг літати. Ці коні були популярними персонажами китайського живопису і поезії.
Чарівного коня, який возив колісницю, мала богиня "Володарка заходу” Сі-ван-му. Далі він потрапив до китайського даоського святого Дунфан Шо, який подарував його правителю У-ді, у якого він знаходився на службі.
В колісниці, до якої було запряжено білого коня, на очі людям з’являвся з моря бог припливів У Цзи-сюй.
Дух на ім`я "Кінська морда” допомагав володарю П’ятого судилища в китайському пеклі Яньло-вану. Разом з духом "Волова голова” він супроводжував душі грішників на Вансянтай ("терасу, звідкіля дивляться на рідний дім”), куди вели сходи з 63-х ножів.
Їдучим по небу в колісниці, запряженій кіньми, зображувалося китайське сонячне божество Дун-цзюнь.
Китайську богиню шовківництва Цань-шень також називали Матоунян ("Дівчина з кінською головою”) або Ма-мін шенму ("Та, яка ірже немов кінь, свята матінка”). Це пояснюється тим, що кінь згадується в легенді про Цань-шень в трактаті "Юаньхуа чуань ши і” (ІХ ст.). Одного чоловіка забрали з собою іноземці але його кінь залишився вдома. Дружина цього чоловіка присяглася, що готова віддати свою доньку заміж за того, хто зможе повернути їй чоловіка. Несподівано кінь стрепенувся і побіг у невідомому напрямку, через декілька днів повернувшись додому разом з хазяїном. Але з тих пір кінь перестав їсти і пити. Тоді дружина розповіла чоловіку про свою клятву. Почувши це він вбив коня стрілою, зідрав шкуру і положи сушитися надворі. Коли його донька проходила поряд, то шкура несподівано підскочила, обернулася навколо неї і полетіла. Опустилася вона на гілки тутового дерева де дівчина перетворилася на шовковичного черв’яка. Цань-шень часто зображували одягненою в кінську шкуру, іноді ж з кінською головою або верхи на білому коні.
Кінь, який приносив скарби (баома) був одним з атрибутів китайських богів багатства Цай-шень.
Згідно з варіантом одного з міфів в образі білого коня народився китайський герой Гунь, якій боровся з потопом.
Верхи на коні зображувалася богиня Сун-цзи няннян (або Шен-му), яка дарувала людям дітей.
Разом з конем зображувався дух китайської народної міфології Вень-юаньшуай, який був помічником розпорядника долі Тайшань-цзюня.
За даними Ван Чуна ("Лунь хен”, "Критичні судження”, І ст.) в його часи художники часто зображували відомого міфічного дракона Луна з кінською головою. За давніми китайськими легендами сам Лун неодноразово перетворювався на коней. Також є згадки про Лунма (істота подібна до Луна) – "коня-дракона”, який жив у воді.
Кінські копита мав червоний бик-людожер яюй, якого вдалося вбити лише китайському культурному герою Хоу-І. Також подібні копита мав міфічний звір-єдиноріг Цилінь.
Китайська даоська міфологія.
В даоських храмах в Китаї особливо вшановувався кінь бога війни і багатства Гуань-ді, який мав кличку Чіту ("Червоний заєць’). В них розміщувалися його зображення.
Бойового коня червоної масті, який вивергав з рота вогонь, мав даос Ло Сюань – голова Хо Бу – небесної "управи вогню”, в якій служили усі божества вогню.
Тібетська міфологія.
За зовнішнім виглядом в тібетській міфології виділяли декілька божеств Лу. Одним з цих видів були білі Лу з кінськими мордами. Вони жили у водоймищах, охороняли корисні копалини і насилали хвороби на людей і тварин.
Червоними вершниками на червоних конях, які біжать мов вітер, уявлялися в тібетській міфології "7 палаючих братів”, на чолі з Ціумарпо. Самого Ціумарпо також вважали суддею людських душ. В цьому образі його зображували могутнім вершником на чорному коні з білими копитами.
Корейська міфологія.
Виникнення коней пояснюється в корейському міфі про трьох духів Самилла ("Історія Коре” ХV ст., кн. 57). Тут оповідається про те, як одного разу до берегів Східного (Японського) моря прибило запечатану скриню, в якїй разом з трьома дівчатами знаходилися жереб’ята та інші речі. З того часу в Кореї почало розвиватися конярство.
Домашнім духом-покровителем конюшень і коней у корейців вважався мабусін.
Корейська русалка Іно, яка жила в Японському морі, мала тонкий і довгий хвіст, подібний до кінського.
Кінь фігурує в легенді про народження міфічного засновника корейської держави Сілла Пак Хьоккосе. Поблизу гори Янсан старійшини племені чінхан побачили пар і білого коня, який стояв на колінах поряд з яйцем. Коли кінь побачив людей то заржав і піднявся у небо. В яйці і було знайдено майбутнього правителя держави ("Самгук сагі”).
Коні не дали загинути легендарному засновнику корейської держави Пуйо Тонмьону – вони зігрівали його своїм подихом, коли його ще немовлям батько (правитель держави Тханні) наказав вкинути до конюшні. Далі за дорученням свого батька він займався тим, що пас коней.
З яйця народився міфічний засновник корейської держави Когурьо Чумон. Згідно з поемою Лі Гюбо "Тонмьон Ван” (ХІІ ст.) його мати Люхва вкинула це яйце до стайні, але коні не затоптали його і вберегли.
У корейців існував обряд проводів духу віспи Мама соннім, під час якого виготовлялося солом’яне опудало коня, яке його уособлювало цей дух і як би заміщало хворого. Опудало вдягали, давали жертовну їжу та гроші і після цього відносили на дорогу подалі від житла. Люди вважали, що він має повернутися, звідки прийшов, і більше не завдавати шкоди.
В корейському календарі "день коня” вважався щасливим і його часто обирали для здійснення рисових жертвоприношень на честь головного домашнього духа Сонджу.
Японська міфологія.
В одному з міфів бог-прабатько людей Сусаноо робить вчинок, які відносять до "8-ми небесних прогрішень” – кидає шкуру, зідрану з живого коня, в кімнату, в якій його сестра богиня Аматерасу разом з небесними ткачихами виготовляла ритуальний одяг.
Японська буддійська міфологія.
Популярне у японських буддистів жіноче божество Бато Каннон уявлялося з головою коня. Особливим вшануванням вона користувалася у селян, які мали коней або займалися їх розведенням.
Міфологія монгольських народів.
Даін Дерхе – одне з основних шаманських божеств у монгольських народів, зображувалося верхи на сіро-білому жеребці. У шаманській міфології померлих предків і їх духів Онгонів часто уявляли в образі коней.
У вигляді білого чоловіка на білому коні іноді постають духи Едзени – хазяїни певної місцевості, або житла та покровителі певних людських занять.
Один з найвідоміших героїв у монгольських народів (особливо у калмиків) Джангар володів сімома чудесними скарбами, одним з яких був чарівний кінь.
В міфах, поширених у деяких монгольських і тюркських народів, Дьєтіган (Велика Ведмедиця) доручила коню роздавити Мічіт – демонічний персонаж, який персоніфікував сузір’я Плеяд, і ототожнювався з різними нещастями, які він ніс на землю. Але коню не вдалося виконати це завдання, тому що його випередила корова.
Міфологія алтайських народів.
В міфології алтайців чорний іноходець був однією з їздових тварин бога-деміурга і володаря царства мертвих Ерліка. Також з кінського волоса був зроблений міст, перекинутий через річку з людських сліз, який вів до палацу Ерліка на березі підземного моря. Нікому не вдавалося подолати його у зворотному напрямку.
|