Вівці були одними з найбільш поширених домашніх тварин у давніх греків, які культивувалися майже усюди. Це пояснює те, що баран та вівця часто стають персонажами міфів. Опікунками овечих отар вважалися німфи Епімеліди. Найбільш відомим є міф про золоте руно з яким пов’язана експедиція аргонавтів. Цей міф має декілька варіантів. Згідно з першим золотий баран прилітає з Олімпу і рятує від принесення в жертву сина Афаманта Фрікса. Разом з сестрою Геллою баран доставив їх до Колхіди у володіння царя Ета. Тут Фрікс приніс цього барана в жертву Зевсу Визволителю. Згідно з другим варіантом Фрікс і Гелла були дітьми Нефели від Іксіона. Одного разу коли вони були в лісі до них підійшла мати, яка в цей час знаходилася у вакхічному екстазі. Вона вела за роги золотого барана і назвала його сином їх кузини Теофани. У неї було багато наречених але Посейдон перетворив її на вівцю і сам ставши бараном покрив її на острові Крумісса, в результаті чого народився цей баран. Нефела наказала дітям нічого не розпитувати, сісти на спину барана і їхати до Колхідського царства і тут принести його в жертву Аресу. Фрікс зробив усе так як йому було наказано і здерши з барана шкіру, повісив золоте руно у храмі Ареса в Колхіді, де його охороняв дракон. Цього барана греки також ототожнювали з сузір’ям Овна. Міф про Фрікса і золотого барана скоріше всього свідчить про існування жертвоприношень Зевсу під час новорічного свята дощу, який скотарські племена Греції відзначали в день весіннього рівнодення ( в квітні, коли сходило сузір’я Овна). Це традиційне свято мало відбуватися на вершині гори Пеліон поблизу Лафістія. Усі старійшини навколишніх місць в цей день вдягали білі баранячі шкіри і влаштовували боротьбу (згідно з даними Дикеарха). Культ барана і золотого руна тісно пов'язаний з Зевсом. Його збражували спочатку з пурпурним а потім з золотим руном (Симонід). На горі Лафістій паслися золоторунні барани, які належали Зевсу. Не виключено, що вони були символами влади в сусідньому Орхомені. Зевс перетворюється на барана, коли разом з іншими богами тікає до Єгипту від розлюченої потвори Тіфона, який пішов на Олімп. Як вважають міфографи, зокрема Лукіан, цей міф пояснює вшанування єгиптян богам в образах тварин – а саме Зевса або єгипетського Амона, який йому відповідав, в образі барана. Амона зображували як людину з головою барана, або барана з сонячним диском навколо голови. Звідси в Греції Амона почали зображувати в образі людини, подібної Зевсу, але з баранячими рогами. Під час відвідин Гераклом оракула в Аммоні він хотів зустрітися зі своїм батьком Зевсом, але той не схотів цього зробити. Але Геракл продовжував наголошувати на зустрічі і Зевс нарешті погодився. При цьому він зідрав з барана шкіру і натягнув на себе руно. У такому вигляді він постав перед Гераклом і надав йому декілька корисних порад. Це пояснює звичай мешканців єгипетських Фів приносити в жертву баранів раз на рік. Тоді на честь свята Зевса-Амона барана ріжуть, а його руно вдягають на статую бога. Після цього жертву оплакували і ховали в священній гробниці. Золоте руно постає в Греції як символ царської влади (як Зевс є першим серед богів так і цар має бути першим серед людей), особливо в роду Пелопідів. Той хто мав його в своїх руках міг претендувати на найвищу владу, тому що цар використовував цей символ у щорічній церемонії викликання дощу. Баранчик був золотим метафорично, тому що в Греції говорили, що "вода є золотом”, а руно було магічним засобом, за допомогою якого викликався дощ. Також руно використовувалося для збирання золотоносного піску у річках Малої Азії, а у Східному Середземномор’ї нібито періодично з’являлися ягнята з золотими зубами. За народними віруваннями вони нібито походили від тих, яких доглядав Зевс на горі Іда в роки своєї юності. З золотим баранчиком пов'язаний конфлікт між Атрієм і Фієстом. При цьому той, хто ним володів мав стати наслідником мікенського трону. Золоторунний баранчик з’явився в Акарнанській отарі, яку Пелон залишив своїм синам Атрею і Фієсту. За даними деяких міфографів баранчика надіслала сама Артеміда, щоб випробувати Атрея, який до цого поклявся, що принесе їй в жертву найкращу зі своїх отар. Однак Атрей приніс в жертву лише м'ясо золотого баранчика, а з його руна зробив опудало та сховав його у скриню. Він все ж таки не стримався і всюди почав вихвалятися, що має такий великий скарб. Фієст позаздрив цьому і скористався тим, що дружина Атрея Аеропа була в нього закохана, за получив руно в обмін на свою любов. При цьому Фієст стверджував, що пастухи Атрея викрали баранчика з його частини отари. Під час суперечки на народних зборах за мікенський престол Атрей заявив, що має повне право на нього, тому що володіє золотим руном. Але Фієст назвав його хвальком і продемонстрував міським старійшинам, що руно знаходиться в його будинку. Так Атрей був покараний за свою невірність богам і врешті вбитий своїм братом. Після вбивства Атрея, коли Фієст знову став царем Мікен, в його отарах знову з’явився золоторунний баранчик. Тепер кожен правитель з роду Пелопа мав володіти золотим бараном. Тепер ці барани паслися в спеціальному місці, яке було обнесене великим муром. За деякими даними символом царської влади була зовсім не жива істота а срібна чаша, на дні якої знаходилося золоте зображення баранчика. За даними Павсанія на могилі Фієста було встановлено кам’яну статую барана. Елейські правителі щороку приносили Пелопу в жертву чорного барана, якого підсмажували на вогнищі. Хто скуштував м'ясо цієї жертви тому заборонялося входити до храму Зевса, доки вони не здійснять ритуальне обмивання. Шия жертовного барана традиційно належала ліснику Зевса. Це скоріше всього свідчить про те, що Пелопіди були покровителями декількох місцевих культів, в тому числі культу барана у пастухів Аркадії. Також, за твердженням Р. Грейвса, ягня було тотемом роду Агнієв. Баран також пов'язаний з іншими грецькими богами та міфологічними персонажами. В сиву давнину в образі барана греки вшановували Аполлона. Також в цьому образі виступає Діоніс (на барана його нібито перетворив Гермес) в Аркадії. Це пов’язано з тим, що мешканці цієї провінції були переважно пастухами, а сонце вступає в сузір’я Овна під час їх свята весни. В образі барана постає і Гермес, коли він відвідав дружину Одіссея Пенелопу, в результаті чого народився Пан, якому потім приносили в жертву ягнят. В Беотії Гермеса вшановували як бога, який приносив ягнят. Однією з 4-х голів Фанета була бараняча. В оточенні овець та з бараном в руках зображували (зокрема, в Кірені) Арістея. Біле ягня приносили в жертву Геліосу. Взагалі баран дуже часто виступає в якості жертовної тварини, якою вшановували багатьох богів. В оракулі Трофонія (в Лабадеї) прохачу пропонували скуштувати священне м'ясо, особливо барана, якого приносили в жертву тіні Агамеда – брата Трофонія, який надав йому допомогу у будівництві храму Аполлона в Дельфах. В храмі Аполлона Дірадіотеса в Аргосі щомісяця приносилося в жертву ягня. Далі жінка, яка мала зберігати цнотливість, пила кров жертви, що приводило її в стан одержимості. В цьому стані вона починала виголошувати пророцтва. За народними віруваннями греків одяг, зшитий з шерсті вівці, яку задрав вовк, буде лише шкодити її володарю, тому що буде викликати подразнення шкіри.
Римська міфологія.
В римській міфології покровителем овець вважався бог Палес. Римляни приносили ягнят в жертву богу Робігу (під час свята робігалій на його честь 23 квітня) для того, щоб він вберіг колосся зернових культур від різних хвороб.
Єгипетська міфологія.
Баран був священною твариною бога сонця Амона. Сам він іноді зображувався в образі людини з головою барана. У вигляді барана поставав єгипетський бог Мерімутеф, культ якого був поширений в 11-му номі Верхнього Єгипту. Людиною з головою барана зображувався бог міста Гераклеополя Херішеф. Він також вважався володарем каналу, який поєднує Ніл з Фаюмським озером. У вигляді барана з заокругленими горизонтальними рогами в стародавні часи зображувався єгипетський бог родючості Хнум. Пізніше його почали зображувати людиною з баранячою головою. Хнум вважався втіленням душ багатьох богів (зокрема, Геба), тому що слова "баран” і "душа” в єгипетській мові звучать однаково – "ба”.
Шумерська міфологія.
В шумерській міфології роль богині-покровительки домашніх тварин виконувала Лахар, ім’я якої пояснюють як "матушка-вівця”. Шумерський бог землеробства і справедливості Нінгірсу уславився перемогами над багатьма чудовиськами, зокрема, над шестиголовою вівцею ("Гімн Гудеї”).
Мусульманська міфологія.
В мусульманській міфології баран вважався пов’язаним з небом і його хазяїном був прабатько арабів і євреїв Ібрахім.
Іудейська міфологія.
Під час своїх видінь єврейський пророк і праведник Даниїл побачив овна з двома рогами, якого знищив і розтоптав козел з рогом між очима. Гавриїл пояснив, що овен символізував собою перського і лідійського царів, які будуть знищені грецьким (тобто, козлом)("Книга пророка Даниїла”, 8). Ім’я дружини Іакова Рахілі походить від єврейського слова rahel – "вівця”.
Єменська міфологія.
Гірський баран вважався священною твариною єменського бога місяця, дощу і покровителя худоби Талаба.
Іранська міфологія.
В образі барана в низці перевтілень постає бог війни і перемоги в іранській міфології Веретрагн (збірка "Яшт”, XIV). В образі барана у іранців втілювався Фарн – божественна сутність, яка приносила багатство, владу і могутність і тому уособлювала державну силу. Особливо поширилося зображення Фарна у вигляді барана з часів царя Шапура ІІ. Зокрема, римський історик Амміан Марцелін повідомляв в своїй історії (ХІХ 1, 3), що під час однієї з битв Шапур ІІ мав головний убір у вигляді баранячої голови. Далі подібні зображення з’явилися на кушансько-сасанідських монетах та різних предметах домашнього вжитку. Образ барана використовувався і як елемент царського трону : в "Шахнаме” герою Рустаму був подарований трон у вигляді барана. В пехлевійському трактаті "Карнамакі Ахтахшері Папакан” (VI ст.) образ барана на коні виступає втіленням божественного Фарна. Баран став першою твариною м'ясо якого почали їсти перші чоловік і жінка на землі Мартйа і Мартйанаг, а з його шкури вони зробили собі одяг. В одному з міфів іранське божество Аші, яке є персоніфікацією удачі, ховалося у вовні барана. Таким чином воно намагалося врятуватися від двох ворогуючих племінних груп, які вели боротьбу за володіння ним. Радники жорстокого іранського царя Заххака, який вимагав собі щоденної жертви у вигляді двох юнаків, мозок яких ішов на корм його двом головам-зміям, таємно підміняли одного з юнаків на вівцю ("Шахнаме”).
Індуїстська міфологія.
В образі барана в індійській міфології іноді зображувалася фантастична тварина Макара. З проханням зберегти здоров`я баранам і вівцям індійці зверталися до бога грози і гніву Рудри. Під час ритуалу приготування божественного напою соми він проціджувався через сито з овечої шерсті.
Китайська міфологія.
Схожим на чотирирогого барана в китайській міфології вважався жахливий звір-людожер тулоу. Разом з іншими потворами він жив на священній горі Куньлунь. Китайці вважали, що розведенням овець та іншої домашньої худоби займаються не тільки люди а і міфологічні персонажі. Зокрема, цим не цурався легендарний правитель іньців Ван Хай і його брат Ван Хен. Згідно з однією версією міфу однорогий баран (сечжай) був помічником божества справедливості в китайській міфології Гао-яо. Якщо бог сумнівався в провині тієї чи іншої людини то наказував своєму барану допомогти йому в цій справі – тварина починала бити рогами винного а невинного не чіпала. Китайці приносили велику кількість баранів в жертву одному з божеств вод Ер-лану, прохаючи у нього захисту від повеней.
Китайська даоська міфологія.
Згідно з легендами, які поширювалися про засновника філософського даосизму в Китаї Лао-цзи, він мав здатність до перевтілень, зокрема, згадується як він з’явився в образі чорного барана на овечому базарі в Ченду.
Тібетська міфологія.
Сидячи верхи на барані в тібетській міфології зображували жіночі божества Сабдаг, які могли приносити різну шкоду людям. На барані ж їздила і "Мати усіх Сабдаг” – "охоронниця дверей землі”.
Міфологія монгольських народів.
У монгольських народів біла вівця (або біла з жовтою головою) вважалася символом щастя і добробуту і приносилася в жертву богу вогню Отхан-Галахану.
Міфологія народів Середньої Азії.
Покровителем вівчарства у народів Середньої Азії були божества, які мали подібні імена. У узбеків це був Чопан-ата, у казахів – Шопан-ата і у киргизів – Чолпон-ата. У туркменів в період поширення ісламу функції сприяння вівчарству почав виконувати пророк Муса.
Киргизька міфологія.
За народними віруваннями киргизів в шлунку овець можна було знайти магічний камінь яда, за допомогою якого можна було викликати або припиняти дощ або сніг.
Балтійська міфологія.
У деяких балтійських народів (зокрема, у литовців і прусів) богом-покровителем баранів вважався Єратініс (литовське Eraitinis – "Баранячий божок”). В балтійській міфології ягня асоціювалося зі стихією землі. На нього мав здатність перевтілюватися чорт (в його образі часто бачили бога потойбічного світу Велса), якого прагнув знищити бог грому і блискавки Перкунас. Балтійську відьму Рагану звинувачували в тому, що завдаючи шкоду людям вона стригла шерсть у їх овець.
Пруська міфологія.
Під час весняного свята пруси приносили вівцю або барана в жертву богу весни та рослинності Пергрубрюсу.
Слов’янська міфологія.
Згідно зі звичаєм поширеним у слов’янських народів на початку нового року до будинку вводили вівцю або іншу домашню тварину. При цьому її ототожнювали з таким персонажем як полазнік (у різних народів використовувалися різні варіанти назви), який мав принести з собою щастя і родючість.
Східнослов’янська міфологія.
У східних слов’ян існував звичай приносити овечу шерсть у жертву жіночій богині П’ятниці, яку пов’язували з Мокошшю. При цьому шерсть кидали в колодязь, де часто поміщалися зображення божества.
Південнослов’янська міфологія.
Під час весняних карнавальних обрядів у південних слов’ян божество родючості Кукер зображував чоловік. Його вдягали в спеціальний одяг, який часто виготовлявся з овечої шкури.
Грузинська міфологія.
Овець приносили в жертву грузинському божеству Сахліс Ангелозі, яке вважалося охоронцем шлюбних відносин. Робилося це для того, щоб запобігти суперечкам між членами родини. При цьому кров`ю жертви окропляли двері та стіни будинку. Овечі шкури використовувалися під час свята весіннього відродження природи (Берікаоба) на честь бога родючості Беріка. Люди вдягали їх під час святкових ритуалів.
Абхазька міфологія.
Абхази приносили баранів в жертву богу родючості Айтару, який також вважався покровителем домашніх тварин. Під час стриження овець здійснювалися обряди по вшануванню ще одного божества, яке сприяло скотарству – Мкамгарії.
Осетинська міфологія.
В осетинській міфології покровителем овець та іншої дрібної рогатої худоби вважався бог Фалвара. Під час шлюбного обряду осетини зверталися до "святого барана”, який уособлював собою міфологічного персонажа "Володаря спальні”. За народними віруваннями він допомагав у народженні дітей, і особливо його прохали, щоб народжувалися хлопчики. У осетин баран виступає в якості жертовної тварини. Зокрема білого баранчика приносили в жертву міфічному володарю віспи Аларди, закликаючи його унебезпечити дітей від віспи. Також барана в певно визначений день приносили в жертву покровителю домашнього вогнища Бинати хіцау. Баранів приносили в жертву духу родючості Галагону, що мало сприяти успішному віянню зерна на току. Їх же жертвували божеству Джери дзуар, яке мало зцілювати душевнохворих. При цьому частина м’яса жертовної тварини роздавалася богомольцям. Баран був і жертовною твариною бога родючості Рекома. Баранів приносили в жертву під час учту, присвяченого богу родючості Таранджелозу. Під час посухи або тривалої негоди осетини різали баранів на честь бога грому і родючості, покровителя хлібних злаків Уацилли. На честь божества-володаря добробуту Микалгабирти влаштовувалися свята, під час яких барани приносилися в жертву і з’їдалися учасниками церемонії. Найбільш популярним напоєм у осетинських нартів був ронг – він готувався шляхом варки барана в пиві (або за іншими даними в меді). Згідно з міфами першою приготувала цей напій героїня нартського епосу Сатана.
Інгуська міфологія.
За народними віруваннями інгушів розводити овець їх навчив культурний герой Курюко. Перед тим, як дати їх людям, він вкрав їх у бога грому і блискавки Сели.
Карачаївська міфологія.
Карачаївці вважали покровителем вівчарства божество Аймуша.
Міфологія лакців.
Для того, щоб вмилостивити божество Чассажі, яке могло наслати вітер, що зносив усе на своєму шляху, лакці витоплювали сало жертовного барана.
Адигейська міфологія.
У адигів богом-покровителем вівчарства вважався Амиш. Сам він був володарем чисельних отар чарівних овець, міг ловити і приручати диких тварин. З Амишем у адигів пов'язаний звичай ховати покійника разом з вівцею та декілька свят, під час яких люди зверталися до божества з проханням збільшити поголів’я овець. Також у деяких етнічних груп адигів покровителем овець вважалося божество Пшишан.
Міфологія гуанчей (Канарські острови).
Гуанчі використовували спеціальний магічний засіб для того, щоб розжалобити божество і викликати дощ – вони приводили овець на священну землю і тут відділяли ягнят від маток. Жалібне мекання ягнят мало вплинути на бога і "розплакавшись” воно мало послати дощ.
Міфологія племен латука, барі, палуба і локойя (Верхній Ніл).
Нутрощі овець використовувались рядом племен Верхнього Нілу в ритуалі викликання дощу. Для цього чаклун наливав воду у заглиблення так званого "дощового каменя” і занурював в неї нутрощі. Далі вода розбризкувалася у повітря.
Міфологія племені вамбугве (Східна Африка).
Чорні вівці приносилися в жертву під час магічних церемоній викликання дощу у племені вамбугве. Для цього жрець брав вівцю і теля і виводив їх вдень на дах хатинки. Тут він вбивав їх, а нутрощі кидав у різних напрямках. Після цього він наповнював водою посудину, в якій знаходилося різне зілля. Якщо ритуал мав успіх, то вода в посудині мала закипіти. Це означало, що невдовзі піде дощ.
Дагомейська міфологія.
В дагомейській міфології баран був символом бога грому і голови пантеону богів Хевіозо (на мові фон його ім’я означає "Величезний баран”). Сам він часто міг перевтілюватися на барана.
Міфологія масаїв (Кенія і Танзанія).
Масаї приносили чорну вівцю в жертву богу неба і грому Нгаі, щоб він послав їм дощ. Вона мала символізувати темний колір грозових хмар.
Міфологія народу хадзапі (Танзанія).
Згідно з віруваннями народу хадзапі розводити овець племена ісанзу, ірамба і мангаті навчив герой-деміург Ішоко.
Міфологія ганда (Центральна Африка).
Згідно з віруваннями народу ганда розводити овець людей навчив першопредок Кінту. Разом з іншими домашніми тваринами і культурними рослинами він приніс овець з неба на землю.
Міфологія племені вагого (Африка?).
З метою викликання дощу люди з племені вагого приносили в жертву чорних овець, разом з іншими тваринами цього ж кольору (він явно асоціювався з кольором хмар, які очікували побачити на небі). Це ритуал здійснювався на могилі померлих предків.
Міфологія інків і кечуа.
Індіанці Перу вірили в те, що каміння у формі барана зможе допомогти їм у збільшенні поголів’я домашньої худоби. Це каміння збиралося і використовувалося в спеціальних ритуалах родючості.
